Народився 6 лютого 1913 року в селі Брустури Косівського району – помер 27 червня 1992 року в Косові.
Іван Пантелюк став відомий у Галичині вже у першій половині ХХ століття. Тим часом життя більшості простого населення було нелегким, але Іван змалку мав жадобу до знань і з допомогою свого дядька самотужки навчився читати і писати, а згодом опанував іноземні мови.
Особливий вплив на розвиток сільської молоді у селі мала читальня товариства «Просвіта», якою опікувалася донька священика Миколи Смалька, вчителька-патріотка Марія Томич (книги належали її батькові).
Як високоосвічена українка, вона відіграла визначну роль у патріотичному вихованні місцевої молоді, формуванні її національної свідомості.
На базі читальні М. Томич розгорнула значну культурно-просвітницьку роботу з вивчення творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Павлика, Михайла Драгоманова. Були там і збірки тогочасних часописів, що виходили в Галичині до 1924 року. Марія Томич дозволяла Іванові брати додому книги. По десять-двадцять носив їх на свій Буківець та з Буківця і читав, аж сусіди дивувалися. Про це він написав у спогадах «Моє село» [ Рукопис М. Грепиняка].
З 1929 року «Просвіту» в селі очолив колишній січовий стрілець, активіст радикальної партії Микола Дручків, а бібліотеку перебрав Іван Пантелюк, який вже читав польські, німецькі, російські книги. Новий голова «Просвіти» передплатив для читальні тижневик «Громадський голос» і значно оновив бібліотеку книгами, які виходили у Львові, Києві та Харкові. Тим часом у Брустурах перебував режисер Роман Макогонський – брат дружини отця Якова Жибчина, котрий зайняв парафію після смерті М. Смалька. Він радо згодився організувати при читальні драматичний гурток, у якому брав участь Іван Пантелюк.
Брустурський гурток набув широкого розголосу й авторитету не лише в Брустурах, а й сусідніх селах – Прокураві, Шешорах, Пістині та Космачі, де виступали самодіяльні артисти. Вони виконували невеликі ролі в одноактних комедіях та у складних драматичних творах М. Старицького, М. Кропивницького, М. Карпенка-Карого, І. Франка…
…Маючи пристрасть до виготовлення виробів, Іван почав виробляти бондарний посуд і носив продавати на ярмарках у Косові, Яблунові, Коломиї. Його коновочки, цебрики, дійнички, прикрашені випаленим орнаментом «смерічок, зубчиків, кривульок, кочілець», люди розбирали нарозхват, але здібного юнака все більше тягнуло до різьблення, малювання, особливо коли бачив, як сусіди Федір і Микола Дручківи у власній майстерні виготовляли столярні вироби, прикрашені різьбою: скриньки, рамки, виточували рахви, тарілки і торгували ними у Ворохті, збуваючи відпочиваючим «літникам».
Інші різьбярі-односельці, брати Миклащуки, тим часом ставали все відомішими. Тож Іван подався до них почерпнути досвіду. Вони вже досконало опанували техніку інкрустації: викладали різнокольоровим деревом, перламутром, металом, використовували для опорядження дерева політури, що на той час вважалося надзвичайним і прогресивним. Миклащуки радо ділилися досвідом і подарували йому для проби політуру.
Після відвідування Дручківих і Миклащуків І. Пантелюк багато навчився, самотужки виготовляв різьбярський інструмент і все більше різьбив на дереві. Вироби й надалі збував у Яремчі, Ворохті, Косові, що давало можливість не тільки заробляти на проживання, але й налагоджувати знайомства. Директор спілки «Гуцульське мистецтво» Михайло Куриленко в Косові познайомив його з різьбярем Федором Когутом та малярем Володимиром Гузом. Згодом І. Пантелюк один із перших там почав працювати різьбярем.
Товариство забезпечувало майстрів матеріалами і шукало замовників виробів. Разом з Іваном Балагураком йому довірили виготовлення іконостасу церкви в селі Уторопи. З того часу І. Пантелюк мав можливість не тільки виписувати газети, які сприяли його творчому зростанню, але й перший у навколишніх селах придбав радіо.
Якось у майстерні Ф. Когута йому потрапив до рук альбом гравюр чеського графіка Макса Швабінського, який відіграв важливу роль у розвитку творчих здібностей українського графіка Василя Касіяна. Ф. Когут особисто знав М. Швабінського ще з Праги. Промисловий музей у Львові тим часом організував виставку М. Швабінського та його учнів, яка стала визначною подією в мистецькому житті Галичини. І. Пантелюк чув розмову Ф. Когута з В. Гузом про гравюру на дереві як вид графіки, що дозволяє тиражувати малюнок. Ця техніка серйозно зацікавила молодого майстра, і він все більше її використовує, зображуючи гірські краєвиди, водограї, гуцульські гражди, портрети рідних і близьких людей тощо.
І. Пантелюк продовжив карпатську тематику, виконував ілюстрації до творів І. Франка, екслібриси, карикатури, які викликали захоплення у професіоналів і часто друкували в багатьох часописах. Федір Когут допомагав молодому художнику через знайомих збувати дереворити.
Першим замовником книжкових знаків був сам М. Куриленко.
Творчістю Івана зацікавилися українські і польські товариства, на кошти яких він почав навчання на мистецькому відділі Технічного училища у Львові. Проте через три місяці поліція відшукала «політично ненадійного» Івана і депортувала назад додому, як позбавленого судом громадянських прав. Він знову брався за книжки та різьбярство вдома і поштою консультувався з питань художньої вартості своїх гравюр із професором Йосифом Ружицьким з мистецького закладу, де навчався…
…Перед Другою світовою війною Іван Пантелюк вже був відомим графіком, який виконував різноманітні карикатури, котрі часто друкували у сатиричному журналі «Комар» видавництва І. Тиктора у Львові. Попри активну творчу діяльність до 1939 року І. Пантелюк переслідувався польською поліцією і декілька разів був арештований.
З приєднанням Західної України до СРСР обраний секретарем сільради у Брустурах. Проте невдовзі на підставі анонімок та сфабрикованої справи 1932 року за «націоналістичні організації» його вивезли до Сибіру на 5 років, а дружину і доньку – до Казахстану. У вересні 1941 року його звільнили за амністією, і він поїхав у радгосп Семипалатинської області, де проживали його рідні. Іван працював там деякий час обліковцем, пізніше у райцентрі секретарем «Союзу польських патріотів».
Згодом полякам дозволили повернутися додому, а Івана уповноважили їх супроводжувати. З’явилася нагода повернутися до Брустур, проте складна суспільно-політична ситуація в Галичині, листи родичів, що «тебе тепер тут не треба», стали причиною їхати до Кошаліна (Польща).
З 1946 р. працював у Польщі на різних адміністративних посадах, 10 років був директором Державного краєзнавчого музею, при якому і проживав із сім’єю. Підтримував зв’язки з Україною – брав участь у виставках, писав статті, вірші, відсилав графічні, різьбярські твори до музеїв…
…Завдяки хрущовській відлизі, після 22-х років чужини в 1962 році Пантелюки повернулися на Косівщину. Їхню хату в селі зайняли люди, що доглядали батьків, та й не було здоров’я залишатися в горах, тому оселилися у комунальній квартирі в Косові.
До кінця життя І.Пантелюк займався творчою роботою: різьбив традиційні гуцульські вироби, екслібриси, писав статті, спогади тощо…
З нагоди 75-річчя майстра Йосип Перкатюк у нарисі «Талановитий самоук» відзначив його творчий доробок: близько тисячі екслібрисів, які відзначаються віртуозністю і простотою, цілісною композицією, добірністю і багатством орнаментики, виразністю символіки і неповторністю декоративності.
А також серії високохудожніх мініатюр: «Пушкініана В.М. Манжуло», «Гоголяна В.В. Вітрука», «Україніка Леоніда Строкова», «Шевченкіана Богдана Пастуха», «Франкіана Григорія Дем’яна», «Україніка Мирослава Мороза», «Стефаникіана Мирослава Гудза», «Карпатика Якова Бердичевського», «Довбушіана В.В. Боб’яка», «Галаніана І.Г. Пантелюка», «Косцюшкіана Северина Кнапе» тощо.
На запитання, як йому вдається створювати такі самобутні і неповторні мистецькі вироби, автор скромно відповідав: «Все формується і завершується в моїй уяві, в моєму мистецькому задумі. З одного боку, я завжди пам’ятаю про обов’язкову єдність і гармонійність художньої форми і сюжетного змісту, а з іншого, не забуваю, що кожний мій виріб має відображати гуцульську народну орнаментику і символіку. Така вже природа гуцульського майстра – самоука».
Екслібриси І.Г. Пантелюка експонувалися на 233 виставках в тодішньому СРСР – у Москві, Ленінграді, Новосибірську, Смоленську, Тулі, Томську, Челябінську, Петрозаводську, Ульяновську, Улан-Уде, Києві, Харкові, Дніпропетровську, Одесі, Львові, Івано-Франківську, Мінську, Вільнюсі, Ташкенті, Баку, а також за кордоном: у Варшаві, Кошаліні, Любліні, Щеціні, Слупську (Польська Народна Республіка), Празі, Братиславі (Чехословаччина), Бранденбурзі (Німецька Демократична Республіка), Парижі, Нью-Йорку та в ста інших містах США і Канади.
Майже 350 репродукцій екслібрисів майстра вміщено в різних вітчизняних і зарубіжних друкованих виданнях. Загалом він мав 20 персональних виставок, серед них по дві в Івано-Франківську і Чернівецькій області (Сторожинець і Веренчанка), три в Ульяновську, дві в Кошаліні і Слупську (Польща), по одній у Сумах, Вільнюсі, Ташкенті тощо.
У 1957 році І. Пантелюк передав до Львівського музею українського мистецтва 52 вироби з дерева власної роботи. Про його графічні твори, подаровані 1975, 1976 рр. Центральному державному архіву-музею літератури і мистецтв УРСР, схвально відгукнувся мистецтвознавець Б. С. Бутник-Сіверський і запропонував зберігати їх у фонді українських радянських художників та фонді І. Пантелюка, де зібрано листи, фотографії, документи, що стосуються творчої діяльності майстра.
У 1967 році працівники Львівської наукової бібліотеки листом дякували за переслані 25 екслібрисів і відзначали їх «чудову мистецьку майстерність, оригінальність, прецизійність виконання». Також дякували 1976 року дирекція Львівського музею українського мистецтва та 1979 року Державний музей книги і книгодрукування за надіслані екслібриси і просили дозволу демонструвати їх на виставках.
Вони приваблюють насамперед народною основою, а їх мистецька вартість виражається у багатій художньо-образній орнаментиці, що передає красу і колорит рідного краю та характер неповторного гуцульського традиційного мистецтва. І це при тому, що митець ніколи не закінчував навчальних закладів. Він, як талановита людина, до всього доходив шляхом настирливої самоосвіти та праці…
…У Косові йому не було спокою. За свої життєві принципи і переконання І. Пантелюк часто потерпав від тодішньої тоталітарної системи. У коментарі до «протоколу обшуку» він пише, що 1984–85 рр., не ховаючись, без всяких суб’єктивних перебільшень почав писати «Спогади». Але згодом до нього прийшла з візитом «бригада… ОБХС» з постановою на обшук. Шукали «цінності» і вилучили 244 сторінки машинописного тексту, декілька старих книжок, виданих перед 1945 роком, серед них фотоальбом «Адольф Гітлер», лист до Хрущова та інше.
11 червня 1985 року його викликали у райвідділ КДБ і довго переконували, що «так спогади не пишуться», бо то «безідейна писанина», яка по «закону» має бути знищена. «Радили» більше спогадів не писати, «бо як така писанина попаде десь за границю…, то ми будемо мати клопіт, та й ви…».
Останні роки життя часто хворів (пережив п’ять інфарктів) і майже не виходив з дому.
11 березня 1990 року Верховний суд УРСР скасував вирок обласного суду від 12 квітня 1940 року, а 2 листопада 1992 року родина Пантелюків отримала довідку про реабілітацію і поновлення в усіх громадянських правах.
І.Г. Пантелюк був оригінальним і самобутнім екслібристом-самоуком, народним умільцем із власним і неповторним художнім почерком. Він пройшов складний шлях від самоука до визнаного майстра і вніс вагому лепту в загальну скарбницю українського декоративно-прикладного мистецтва, зайняв належне місце одного з провідних майстрів на Гуцульщині.
Джерело – стаття Михайла Гнатюка «Іван Пантелюк – визначний гуцульський різьбяр, графік і культурний діяч». Косів. Імена
