Етнографічне порубіжжя – села Вербовець, Рожнів, Старий Косів, Кобаки, Слобідка, Рибне, Черганівка, Смодне – на перший погляд здаються дуже сучасними.
Аж не віриться, що ви – у Передгір’ї. Тут віриш думці, що чим стрімкішим є рельєф певних сіл, тим герметичнішими і закритішими до змін вони є. Рівнинні села легше «впускають» зміни і впливи, бо до них легше дістатися. А всі перераховані села – рівнинні і проїзні.
А друга причина – поступове етнографічне знебарвлення у радянські часи. Це помітно в мові (діалект), одяговій культурі, обрядових приписах – та практично в усьому.
Але варто заглибитися у слово Марка Черемшини (уродженця Кобак) чи поговорити зі старими світлинами – і відкривається справжній портал. Тоді розумієш: етнокультура цих сіл – приспаний вулкан: нею не зустрічають туриста, її не пропонують у вигляді сувенірів. Вона говорить лиш до того, хто справді хоче чути.
Перше, що приваблює погляд, коли розглядаєш старі світлини порубіжних сіл Косівщини – білий рантух у складки. Так званий «рісèний», «рисóваний».
Рантух – це намітка, жіночий головний убір. І вперше він з’являється на жінці у момент заміжжя – його одягають нареченій на шию поверх сорочки, розшивають барвінком чи миртою і цей одяговий атрибут означає перехід від дівоцтва до жіноцтва. Такий собі білий Рубікон. Тобто на голові у неї вінок, а навколо шиї – намітка.
Окрім порубіжних сіл Косівщини, нам вдалося зафіксувати побутування рісеної намітки на шиї нареченої на Буковинській Гуцульщині (села Вижницького району). А традиція одягати нареченій поверху киптаря рушник (дар) присутня на Верховинщині.
«У селі Вербовець, традиції якого я досліджую, до середини ХХ століття бинди (стрічки) і рантух декорували міртою. Цю рослину дівчинка вирощувала сама, можна сказати з дитинства. Це називалося дуже зворушливо – «кутати мірточку», тобто плекати, доглядати її. А мірта дуже примхлива рослина – дівчатка ростили її у горщиках і стежили, аби вона не всохла – аби доля дівоча щаслива була.
Подекуди замість мирту для оздоблення весільної атрибутики використовували барвінок чи самшит (букшпан)», — розповідає очільниця Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини, співавторка книжки «Передміста Косова – мода і традиція» Вікторія Яремин.
До слова сказати, у процесі дослідження одягової культури порубіжних сіл, пані Вікторія спричинилася і до реконструкції – особисто відновила вербовецький весільний вінок, який складається зі 150-ти деталей і який, до слова, був поширений не тільки у Вербовці, а й мав уплив на сусідні села. Наразі невідомо, як зазначає Вікторія Яремин, чи такий тип вінка запровадило якесь село першим, а інші «підхопили», а чи віно поширився одночасно у кількох селах.
Село Рожнів, яке знаходиться поруч, мало у ХХ столітті деякі окремі приписи стосовно того, як оздоблювався весільний рантух і що він означав. Про це нам розповіла уродженка Рожнова, зараз – знана майстриня з нанизування бісеру Ганна Проскуріна-Ватаманюк, весільне фото якої (1994 року) засвідчує: рантух у складки в Рожнові подекуди зберігся аж до кінця ХХ століття.
Пані Ганна зазначає: «Мій рантух рісила і прикрашала міртою матка (хрещена мама) мого майбутнього чоловіка. Це був її такий обрядовий обов’язок, як каже традиція. У 90-х у Рожнові рантух вже рідко, де був. А в 70-х – більше був поширений, коли наприклад мама моя заміж виходила. То було не просто файно, а й мало своє значення». Ганна Проскуріна-Ватаманюк зібрала цілу колекцію рожнівських весільних світлин з рантухами і надіслала нам.
У сусідніх від Рожнова Кобаках, рідному селі Марка Черемшини, рантух був також важливим акцентом жіночого традиційного костюма. З найдавніших світлин, які вдалося розшукати – знимка весілля 1925 року, опублікована у книжці Марії Равшер «Здвиженський храм».
У цій же книжці наводиться ще один важливий обрядовий аспект носіння рантуха – у ньому споряджають жінку-покійницю в домовину, кобацьких ґаздинь орієнтовно до 60-х років ховали у рантухах. До шлюбу з чоловіком як ішла – була в рісеному рантуху, і до шлюбу з вічністю як ішла – так само..
У Снятинському літературно-меморіальному музеї Марка Черемшини знаходиться обрядовий фотоальбом села Кобаки, де можна побачити наречених 50–70-х років у рісених рантухах на шиї. Одна зі світлин зображує весілля в Слобідці і вона засвідчує ще одну цікаву місцеву традицію: розшивати рантухи любистком у теплу пору року. Щоби любов з молодятами поруч ішла.
Дослідниця етнографії Марія Равшер так описує традиційний весільний дівочий одяг: «З біленого полотна довга сорочка вишивана темно-червоними нитками.
Вишивали плечика, прошивку, брацарі, обкидали пазуху «кочілистим шитєм». Потім ткалася запаска обов’язково із заполоччю, опинка і поїс (узорчата, довжиною 2 м смужка, шириною в 3–4 см). У кушніра шився кожух з білої шкіри, «рісний» (в зборочку по лінії талії) і курушина (коротка безрукавка з вичиненої шкіри, вовною до середини, оброблена смушком, та ще й «писана», тобто вишивана, оздоблена крашеними вовняними нитками, шматочками шкіри і «капслями» та пишними китицями-зав’язками».
Кучерявий, або ж кочілистий шов присутній і на знаменитій вербовецькій рукавівці, яку місцеві називають просто – «рукави». І весільний вінок Кобак, Рожнова, Вербовця (якщо говоримо про ХХ століття) – дуже подібний і промовисто свідчить про етнографічну спорідненість цих сіл, у яких так тісно переплелися гуцульські, покутські і навіть буковинські (через Черемош) культурні коди.
Байдужому до традицій ці коди цілком неочевидні – навіть з місцевих не всі уміють заговорити діалектом чи можуть безпомилково описати традиційний стрій. У цьому, напевне, і є природа загадкових тем – коли на перший погляд здається, що нічого особливого. Але чим глибше пізнаєш – тим цікавіші відкриваються світи.
На чернівецькій презентації книжки Вікторії Яремин та Лідії Маречко «Передмістя Косова – мода і традиція» Роман Печижак, який очолює відділ культури і туризму Косівської міської ради, сказав дуже емоційну і ментально промовисту сентенцію: «Кілька років поспіль ми проводили фестиваль гуцульського одягу «Лудинє». І здавалося би – що тут особливого можна сказати, та вже все сказане давно. І коли дивишся на красу автентичного одягу, розумієш: наша вберя – це фантастична естетика, яку створив колективний розум. І мороз шкірою. А відтак стаєш і думаєш: «А ми.. Що ми носимо.. Де ми розгубили ту здатність бути настільки красивими, як наші предки?»
.. А відтак після цих слів відкривається, ніби сама собою, проза Марка Черемшини – наприклад, його новела «За мачуху молоденьку!», а там читаємо: «А напротив них із-за зеленої смеречини на кремінному плаєві вийшла, гей зоря білявиночка, Єленка, струнка та висока, у святочних запасках та мережаній цурканці, на білім личку засмучена, голубими вічьми розжалена. Скрипки зойкнули, ґаздині вівкнули, а ґазди метали князеві під ноги свій голос, гей сплетений барвінок. 3-помежи дружок поклонилася молода княгиня своєму князеві, до шлюбу ідучи…».. І дивишся на старі світлини, і слухаєш давній діалект – вглядаєшся, ніби у дзеркало позачасне – невже ми такими файними були, то ми?..
.. Ми. Ми і нині такими можемо бути. Коли згадаємо про красу і силу свого. І заговоримо та й вберемося так, як пасує кобацьким, рознівським, вербівським, старокосівським.. Або коли хоч розкажемо, що то все означає – для цього не мус убиратися в рісений рантух. Але мус розуміти, для чого він…
Іванна СТЕФ’ЮК – кобаківчанка,
кандидатка філологічних наук,
кураторка етнографічного проєкту «Спадщина»
Буковинського центру культури і мистецтва,
старша наукова співробітниця
Снятинського літературно-меморіального музею
Марка Черемшини, письменниця
ДЖЕРЕЛА:
- Здвиженський храм. – Авторка-упорядниця Марія Равшер. – Снятин: ПрутПринт, 20028.
- Кульчицька Олена.
Народний одяг західних областей України (зі збірки Національного музею у Львові імені Андрія Шептицького): альбом-каталог. – Львів: Апріорі, 2018. - Черемшина Марко. Райска птиця. – Брустури: Брустури, 2023.
- Яремин Вікторія, Маречко Лідія. Передмістя Косова – мода і традиція. – Вижниця: Черемош, 2022.
- Сторінка проєкту «PROгуцулів».
- Книга «Автентичне вбрання та мода передмістя Косова» (сторінка проєкту).
ІЛЮСТРАЦІЇ:
- Весілля у селі Слобідка Сайнюка Дмитра та Данилюк Ганни, 1969
- Традиційний жіночий одяг Старого Косова у замальовках Олени Кульчицької
- Весілля у Рожнові, Ярослав та Ольга Томеї, 1961
- Реконструкція весільного образу вербовецької нареченої. Вінок з биндами, який складається з 150 деталей, Вікторія Яремин виготовила самостійно. Сорочку вишивала Оксана Гордій з с. Вербовець за музейним зразком с. Смодна початку ХХ ст. Кептар виготовила Наталія Кіщук із студентами Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва ЛНАМ.
- – рожнівські молоді з дружками та дружбами. Фото надала Анна Проскуріна-Ватаманюк
- – весілля у Кобаках 1959 року. Одружуються Григорак Василь та Равшер Ганна
- – весілля Ганни Проскуріної-Ватаманюк
- – рантух зблизька
- 10 – весільні пари з Кобак середини ХХ століття
- 11 – авторка нарису у кобацькій сорочці
