Лідія Володимирівна Луканюк народилася 14 листопада 1945 року в місті Косові. Після сьомого класу вступила на навчання у місцеве училище прикладного та декоративного мистецтва.
Здавала документи на відділ художньої обробки дерева, але зарахували її на кераміку. «Я не хотіла горшки ліпити, — пояснює Лідія. — Я ж тоді не знала, що кераміка — це не тільки горшки».
Дівчинка проявила характер. Настав вересень, а вона і в училище не пішла, і в школу не повернулася. Всі її однолітки вчаться, а Ліда загоряє біля річки. Мама не знала, що робити. Проблему вирішив тодішній директор училища Олексій Соломченко — дозволив зарахувати норовливе дівча «на дерево».
З-поміж 32-х хлопців, багато з яких уже й в армії відслужили, Ліда була на відділі єдина дівчина і найменша на зріст. Однак вчилася і виконувала всі завдання нарівні з ними: різьбила, виготовляла меблі, оформляла інтер’єр.
Після закінчення «бурси» вступила у Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. І знову — не як усі. Могла піти на ткацтво чи моделювання, та вони її не цікавили, а традиційні килими вже у Косові набридли. «У нас майже в кожній хаті стояв ткацький верстат. Я ж тоді не знала, що ткацтво може бути різним», — каже мисткиня.
Обрала художнє скло. Навчилася створювати вітражі. На гуті (підприємство з виготовлення виробів зі скла) самотужки видувала красиві ужиткові речі (донині зберігає кілька своїх оригінальних ваз). Зазвичай вона та її однокурсники виготовляли для громадських або офісних приміщень вітражі та світильники на стіни. Навики роботи з деревом, отримані в Косові, допомагали дівчині під час оформлення інтер’єрів.
Після закінчення інституту творчо працювала у Художньому фонді при Спілці художників України у. Львові. Коли фонд розформували, влаштувалася на роботу у центр дитячої творчості на Сихові (спальний район міста Львова). Навчала діточок віком від 2,5 до 10 років малювати, зокрема — на склі, розписувати писанки тощо. «На міжнародних виставках, куди ми їздили, мої діти завжди займали призові місця, хоча й були ще дуже маленькі», — гордиться колишня керівниця гуртка.
Одного разу Лідія Луканюк запропонувала своїм вихованцям намалювати корову. Міські діти, більшість з яких цієї тварини ніколи не бачили, зобразили на папері таке, що багато років потому веселило жінку, коли ставало сумно чи прикро на душі.
Їй подобалася ця робота, але час диктує свої правила. Лідія Луканюк пішла на заслужений відпочинок і 2004 року разом з чоловіком повернулася у Косів. Каже, що не могла вже більше щодня дивитися на асфальт і сірі багатоповерхівки довкола. Згадує: «Сидиш, як у тюрмі. Дерев не видно». У Косові художниця занурюється у творчість, бо на пенсії у неї з’явилося багато вільного часу. «Я не можу просто так сидіти і нічого не робити. Не вмію», — каже вона.
Як і кожна талановита особистість, Лідія Луканюк — багатогранна. Пише картини, зокрема — графіку і на склі; тче гобелени, виготовляє екслібриси, робить ляльки, вишиває сорочки. Вміє різьбити, робити аплікації з соломки, виготовляти меблі, оформляти інтер’єр. На стінах у її квартирі та в під’їзді будинку вже кілька років «ростуть» дерева, намальовані рукою талановитої мешканки.
Був у її творчому житті цікавий випадок. Коли працювала у Художньому фонді, отримала замовлення від Львівського лісотехнічного інституту. Треба було намалювати насіння рослин і дерев: у розрізі, чорно-білі, у збільшеному вигляді, масштаб — 200 відсотків. Лідія взялася за справу і назавжди закохалася у природу, як у неперевершеного творця.
«Яка то була краса — я вам передати не можу, — і зараз не стримує емоцій художниця. — Це ж були готові композиції. Не треба нічого придумувати — сідай малюй, комбінуй. Відтоді я почала звертати увагу на все. Якщо розрізати гарбуз, то всередині кожне насіннячко має ніби пуповину, і вона так химерно переплітається. А який цікавий стручок від квітучого часнику! Грушку можна так розрізати, що вона матиме два очка і рот — як людське обличчя».
Фантазії природи, на які мало хто звертає увагу (хто з нас уважно розглядає розрізані плоди та насіння?), — стали для неї джерелом натхнення. Художниця відтворює на склі дивовижі, створені природою, творчо їх поєднуючи та переосмислюючи. її картини заворожують. Це — фанатсмагоричний макрокосмос, який бачить лише вона, і хоче, щоб ми його теж побачили.
Лідія Луканюк написала кілька циклів робіт на склі: весна, літо, зима, метелики, квіти, дари лісу, осінні дари, ангелики, Різдво, Великдень… Пише на прозорому «полотні» тушшю та олійними фарбами.
Традиційні картини малює пастеллю, акрилом, тушпером. Створює також ікони.
«Я ніколи не роблю ескізів, навіть — до гобеленів, — пояснює художниця. — Починаю і не знаю, як воно закінчиться. Тепер хочу малювати дерева. Дуже їх люблю, вони на людей схожі».
А ще Лідія робить іграшки. Придумала власну технологію. І теж створює тематичні цикли — ніби друзів у компанію підбирає. Виготовила два комплекти персонажів «Лісової пісні» Лесі Українки: іграшок і мінігобеленів. Каже, що це її улюблений твір, перечитує його сотні разів.
Мисткиня брала участь у багатьох колективних виставках у Львові, Івано-Франківську, Косові, Польщі, країнах Балтії, росії. Мала й кілька персональних.
Подобаються їй вироби з соломки і лози, вміє і хотіла би їх робити, але для такої творчості потрібно готувати сировину. Це — трудомісткий процес, що вимагає відповідних побутових умов. Невеличка міська квартира на другому поверсі — не підходить.
Зараз Лідія Луканюк хоче зосередитися на графіці. Каже: «Це — основа живопису».
Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №28, 14.07.2023 року
