Іван Лабачук з Шепота — гуцульський народний скрипаль

Зацікавлення творчою особистістю гуцульського народного скрипаля Івана Федоровича Лабачука «Шевчуків» (1929-2009), до того часу нам не відомого, з’явилося після почутої його гри в запису на одній із чотирьох грамплатівок комплекту «Українська троїста музика» Всесоюзної фірми грамплатівок «Мелодия» (Стерео 33СМ03427–34) з позначкою «Івано-Франківська область».

Вразила передусім манера виконання (разом з цимбалістом Миколою Данищуком і сопілкарем Юрієм Габораком) старовинних гуцульських мелодій, в якій виокреслювався регіональний стиль в індивідуальній інтерпретації скрипаля. Попередньо з’ясувавши, що Іван Лабачук, життєдіяльність якого ще ніхто не вивчав, є талановитим виконавцем традиційної гуцульської інструментальної музики, ми дійшли висновку, що він гідний того, щоб дослідити віхи його особистого і творчого життя і виконавську майстерність.

З короткої довідки про скрипаля дізнаємося, що його батько, Лабачук Федір Петрович (1907–1982, с. Шепіт), був майстерним виготовлювачем бочок (для квашення огірків і капусти) та бербениць (для засолювання м’яса, сала, бринзи й зберігання молочної «гуслянки»). Мати, газдиня Марія Дмитрівна Лабачук (1906–1991, с. Шепіт), працювала в домогосподарстві, а свої духовні інтереси виявляла як вишивальниця та аматорка-співачка.

Їхній син, Іван, народився у 1929 р. у селі Шепоті і з ранніх років прилучився до професії батька, разом з ним роблячи смерекові заготовки, а пізніше майструючи з них бочки та бербениці.

Скрипалем І.Лабачук став завдяки тому, що після закінчення Другої світової війни батьки кілька років переховували у своїй хаті скрипаля Івана Менюка «Меніва» (його переслідували за те, що воював в УПА). Помітивши у хлопця інтерес до скрипки, І.Менюк охоче взявся його навчати. Здібний хлопець швидко засвоював мелодії, що їх награвав скрипаль, і завзято накопичував репертуар. Так тривало кілька років, і навіть коли І. Менюк почав мешкати у Коломиї, він продовжував час від часу надавати талановитому хлопцеві уроки скрипкової гри.

Як стверджує В.Гарасим’юк, у свої 30 років Іван Лабачук вже був скрипалем, «якому не було конкурентів». Коли 1960 р. батьки переїхали жити до Коломиї, Іван, який вже мав сім’ю, залишився у Шепоті. Саме цей рік став початком його творчої діяльності як учасника весільних капел і скрипаля-капельмейстера. Як виконавець він швидко завоював авторитет у мешканців сіл Шепіт, Космач, Брустури, Прокурава, Шешори, Пістинь, Микитинці, Снідавка, Річка та ін.

Найважливішим фактором становлення Івана Лабачука як скрипаля певної регіональної традиції було спрямування на накопичення місцевого репертуару. Коло музикантів, від яких він його засвоював і поповнював, не обмежилося лише І.Менюком.

Чималий позитивний вплив на Лабачука мав Дем’ян Линдюк «Попиччин», який у 1934–1935 роках грав на фоярці у капелі авторитетного Василя Вардзарука, а в 1956–1959 роках – на скрипці у власно організованій капелі, одним із учасників котрої був цимбаліст Іван федорович Соколюк.

Отже, опановуючи репертуар в процесі гри в капелі, що складалася з визнаних музикантів, і від кожного з них прямо чи опосередковано отримуючи щоразу велику можливість удосконалюватися, Іван свідомо шліфував свою гру в руслі тих вимог, які сприяли не лише репертуарному розширенню, а й формуванню індивідуального скрипкового стилю.

Іван Іванович Соколюк у своїх спогадах про гру Івана Лабачука неодноразово підкреслював, що вона відзначалася вишуканістю, досконалістю, чітким артикулюванням звуків, а його «вигравання» складних «переборів», приміром, окремих уривків «волошок», серед музикантів вважалося неперевершеним.

На думку Івана Соколюка, досконалість виконання Іваном Лабачуком гуцульських мелодій пояснювалось дуже активною роботою його правої, «смичкової» руки і бездоганним володінням зручною аплікатурою лівої руки.

Відсутність чисто «класичної» вібрації у Івана Лабачука Соколюк пояснює тим, що скрипаль, будучи «самоуком», музикував «чисто по-гуцульськи» і навіть скрипку тримав так, «як то у нас прийнято на Гуцульщині». А оскільки він мав надзвичайно реактивний слух, «йому вдавалося всьо!» Про це свідчить передусім виконання ним «Гуцулки» такою «дрібненькою» віртуозною технікою, яку на той час не міг відтворити жодний народний музикант. Знаючи багато верховинських мелодій, І.Лабачук старався залучити до їх виконання і своїх колег по капелі.

У 1967 р. молодий Іван Іванович Соколюк настільки удосконалив свою скрипкову виконавську майстерність, що вирішив створити молодіжну капелу, в якій він був би капельмейстером. У цей час І.Лабачук також був у пошуках організації власної капели, що прискорило переформатування складу майбутнього ансамблю.

У новостворену в с. Ковалівці молодіжну капелу увійшли такі музиканти: Іван Іванович Соколюк (скрипка), Микола Данищук (цимбали), Микола Іванович Соколюк (баян), Василь Петрів «Кєфоників» (1935–1976) (фоярка), Михайло Данищук (1948 р. н.) (бубен).

Іван Лабачук, зі статусом славетного скрипаля залишившись поза капелою і шукаючи напарників для створення власного колективу, у с. Шепоті натрапив на цимбаліста Василя Макійчука (1934–2009), який і склав скрипалю ансамбль.

Оскільки постійних сопілкаря і бубніста Лабачуку так і не вдалося знайти, поступово його музична діяльність почала звужуватися, і у 1990-х роках від залишив мрію створення свого гурту. Лиш час від часу він грав на весіллях за запрошенням.

Зостатися талановитому музиканту без власної весільної капели і не відчувати себе її капельмейстером було не так легко, що негативно вплинуло на особисте життя І.Лабачука…

…У часи «немузикування» Іван Лабачук займався батьківським бондарством, що давало йому якусь розраду і скромну матеріальну винагороду. Незважаючи на те, що окрім улюбленої скрипки, раніше гуцульський маестро полюбляв музикувати на короткому кларнеті «in es», супроводжуючи за столом спів гостей, він не взяв його до рук, очевидно, гонорово не бажаючи змінити свій статус скрипкового капельмейстера.

Про Івана Лабачука-людину музиканти згадують з теплотою і приязню. Зі спогадів І.І.Соколюка, І. Лабачук був товариським, говірким, щирим чоловіком. Любив поділитися своїми враженнями, проявляв до людей високу довірливість і повагу.

Василь Гарасим’юк характеризував його моральною-шляхетною людиною, яка щиро, легко й не без гумору ставилася до колег-музикантів. Від нього можна було почути усілякі жарти, байки, він міг розвеселити їх, але після цього по-діловому сказати: «Давайте, хлопці, заграймо!».

Селяни любили і поважали його і як людину, і як авторитетного музиканта. У наші дні в с. Шепоті мешкає, працює та обслуговує весілля шанований скрипаль Данищук Юрій Іванович «Полагнюків» (1951 р. н.), який вважає себе учнем Івана Лабачука і продовжує його скрипкову виконавську традицію.

Автор допису – Богдан ЯРЕМКО,
кандидат мистецтвознавства, професор Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії імені Т. Шевченка (Кременець/Львів, Україна).

Джерело: Косів. Імена

Також читайте:

Василь Грепіняк — майстер з інкрустації по дереву в третьому поколінні Василь Петрів — знаний гуцульський майстер різьби та інкрустації на дереві Пластичний код Ігоря Стеф’юка