Мовний образок із серії «Кобацкий ожелюд».
Зáшінка. Як казати прозаїчно, то зáшінка – це зав’язка на вишитій сорочці, яка має на кінцях китички. На горловині одна, і на рукавах по одній. А як казати по правді – це то, на чім тримається приватність. І приватність не лиш пазухи, а душі цілої. «Розшíнканий» — то розстебнутий. Так мож показатися далеко не усім.
До якоїсь пори я не думала про то, що сорочки у моїх Кобаках, Кутах і Вербовці різняться. Та не дуже і допитувала. Знала, у яких сорочках ходила бабина верствá. Бо її сорочку тримаю, як найдорожчу памнітку. А пребабка – моя кобацка пребаба Теклюся в якій ходила? А її ровесниця майже, мама Марка Черемшини Анна – йку сорочку носила? Великий обман – що сорочки у всіх однакі. І що мож буде розпитати і через десять, і через сорок років. У кого? … Коби то мудрі жили вічно…
То яка вона – давна кобацка сорочка?
Відповідь мені першу дала.. сцена. Не так сама сцена (куліси і дошки таке не знають оповісти) – цю відповідь мені сказала наша керівничка театру. Маленька (пушка духу) тендітна жінка з чоловічою вдачею Марія Равшер всім головним героям давала на виступ одежу, як би я тепер сказала, з приватної колекції. Я в неї зичила лиш сорочку – опинка дáвна дома була.
Приносю сорочку додому – таку з червоними вуставкáми одну, а друга шита кучерявим швом. Одна ніби буденка, а в другій мене до слюбу збирати мают. Така роль. Бабка Маріка дивиться на першу сорочину, котра мала бути за буденку, каже: «Отака і в нас була, це не кожда дівка знає вшити. Хрестиком і дитина тобі вшиє, а цисе ні.. Але на цій сорочці бракує зáшінки».
Мене як морозом обдало – думала, то я понищила чужу сорочку. Хоть ніби несла її додому так урочисто, ніби фану. Аж відтак Марія Іванівна мені сказала: ця сорочина і в її дівоцтві не мала зашінки. Бо вже стара.
— Ми колис без зашінки сорочку може би і не вбрали, — бабка задумалася. – І не того, шьо ми страшне чємні були. Кажут, у ямці під шийков душя людини жиє. А душу не мож кому-небудь показувати, розумієш.. Думаєш чо’ ми си шнурували чуть не попід зуби аж поза край? А пацьорок на храм убирали по штири ріди? Ви вже відважніші, ми май не так..
Я не знаю, чи то добре, що ми інакші. То не добре і не зле – так є. До першого лютого вітру відкриті пазухи, до першого отруйного ока – душі. Не буду туманúти – деколи моя сорочина аж по самих плечах сповзає, на то сказала би моя Маріка «ану зашінкáйси, дівко».. А дівка зашінкаласи. В души самій. Високо-високо. І поза ту зáшінку нема чого чужому зазирати…
