20 жовтня для мене день завжди особливи…
А вчорашній був надзвичайним. Бо 100 років тому на присілку Максимець у моєму рідному Яворові народився Дмитрик Федьків з Токарюкових, як досі називають цю родину в нашому селі.
Бо колись, десь ближче до середини
19 століття, Дмитриків прадід Юрко Шкрібляк таки першим працював на токарному лучковому верстаті, виготовляючи різноманітні побутові форми, котрі потім вишукано прикрашав, завдяки майстерному вмінню різбарити, як кажуть гуцули.
Славу тією штукою, себто мистецтвом, здобув собі Юрій, в згодом — і його три сини Василь, Федір і Микола, який був дідусем Дмитра. Та ж і дєдя ФедькО (Федір) був гоноровим майстром, від нього син Дмитро й перейняв найбльше.
Для мене (з пацанчука) піти до Дмитра Федькового хоч колись, аби подивитися на того дивного чоловіка, що так усе вміє, було велике свято і дуже хвилююче. Ні як сказати чого прийшов, ні як себе повести файно — та ж Дмитро з Васютою (його дружиною) були фист шановані ґазди.
І хоча не так часто складалися ті відвідини, бо після восьмого класу поїхав я навчатися в Івано-Франківськ, та щоразу йшов до цієї хати з неймовірним трепетом. Наче відчував, що ті поодинокі зустрічі вирішать колись мою долю.
Уже після закінчення десятирічки, працюючи поряд з мамою на колгоспній фермі по догляду за великою рогатою худобою (…такі бувають викрутаси долі), десь на початку жовтня, коли був день мого денного чергування коло худоби, взяв я собі з хати зошит у клітинку і списав майже увесь, розповідаючи про улюбленого майстра, якого вважав, що знаю краще, ніж ті , які напевно напишуть у газету до 50-річчя від дня його народження — тоді уже добре відомого різьбяра Дмитра Шкрібляка.
Це була моя перша проба пера. Вдома той текст трохи підправив, переписав та відправив поштою з села (де б це я тоді сам поніс у редакцію, яка здавалася мені колективом вибраних талантів?).
Сумно стало, коли ні в жовтні, ні в листопаді в косівській районці мою розповідь не надрукували. Змирився з невдачею. Але хоч добре, що про мій надісланий допис навіть домашні не знали. І раптом …у грудні жінки з сусіднього села, проходячи біля ферми, запитали маму : “То це ваш малий до газети пише?”
Моя тиха радість тривала ще довго.
А потім — і усе життя. Так усе почалося з легкого і світлого образу Дмитра Федоровича Шкрібляка. 50 років тому. Тоді й розпочалася моя творча біографія. Бо до тієї осені я ніколи не думав про журналістику. Через те в обраній професії своїм творчим хресним батьком завжди вважаю Дмитра Федоровича Шкрібляка.
Тут скажу вам чесно: гуцули люблять у всьому шукати “на почіток когос доброго на руку”.Але вже легшого й добрішого, мудрішого й світлішого чоловіка від Дмитра Федькового було не знайти.
Може тому до цієї хати в урочищі Лопухната завжди йшли люди. Йшли до Майстрів — Дмитра й Василини, яка талановито ткала, вишивала, писала писанки. Все до прИкладу.
Бо як інакше?
Йшли з світів. Хто за чим.Але найбільше — за натхненням, доброю енергетикою, за мистецькою силою, може і тим же творчим хрещенням.
І хата ця стоїть 100 літ. З року народження Дмитрика — тоді дєдя ФедькО поклав її.
І буки навколо ростуть тут, може, ще давніше. Уже багато тих славних людей, які переступали її поріг, в іншому світі. Але пам’ять тут жива і світла. Якась умиротворена й красива.
Її залишило для прийдешніх подружжя народних митців.
Її трепетно бережуть нащадки — донька Олена з чоловіком Михайлом та їхніми дітьми й онуками.
Тому і ювілей Майстра зібрав сюди людей різних за професіями та віком, але єдиних у щирій любові до рідного, яке просвітили своє творчістю на довгий вік давні ґазди цього оседку — Дмитро з Василиною. Бо прожили вони у парі 50 років без шести місяців.
Тут вперше було вручено і Мистецьку премію імені Дмитра Шкрібляка за збереження та розвиток родинних традицій Гуцульщини.
Її удостоєні нащадки родини Шкрібляків — молодий майстер дереворізьблення Ярослав Соколовський та юна майстриня народних ремесел Марічка Шкрібляк.
Цього дня вручили пам’ятну відзнаку і майстрові художньої обробки дерева Миколі Соколовському за турботливу працю задля збереження оседку родини Шкрібляків на Максимці у Яворові.
Ось тут з приємністю і великою надією ставлю не багатозначні, а зрозумілі три крапки …
Продовження буде!
Для всіх, хто в цей день був у Лопухнатій на Максимці — в Яворові, та хто не зміг, але серцем і душею провідав обійстя Федькових, і для тих, хто ще багато разів сюди прийде — Родинні традиції кличуть — вони мають неперебутну силу і святість.
За окремі світлини дякую Катерина Каркадим!
One Reply to “Ювілей Майстра”