Оці у квітах круглобокі збанки,
Гуцульських кептарів казкові барви,
Оці мережані сорочки-вишиванки –
Це сплетені митцям безсмертні лаври.
М. Близнюк
(присвячено родині Сагайдачних)
У колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва привертають увагу етнографічні замальовки кептарів Гуцульщини, виконані у 1950-ті рр. Зоєю Антонівною Сагайдачною.
Кептар (кептарик, киптар, кіптар, фелега, феледзена, коцка, надушник, цурканка, мунтян) – це плечовий прямоспинний хутряний одяг без рукавів, який побутував на західних територіях України.
Фасон кептарів у різних регіонах був схожим, але мав деякі відмінності силуету, деталей крою, довжини: міг бути коротеньким, до талії, до лінії стегон або трохи нижче.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. цей різновид національного одягу набув особливої художньої виразності.
В оздобленні використовували вовняні нитки, ґудзики, сап’ян, хутро, мосяжні капслі, якими у найрізноманітніший спосіб кушнір декорував одяг вишивкою, аплікацією, обшиванням хутром тощо.
Зоя Антонівна Сагайдачна (Кондратенко) (1898–1969) – талановита художниця, дослідниця традиційного народного вбрання та творів народного мистецтва Гуцульщини, авторка понад сотні малюнків кептарів.
Родом мисткиня із Чернігова. Зоя Антонівна – дружина художника-бойчукіста, колекціонера, педагога, професора Євгена Яковича Сагайдачного (1886–1961). Їхні шляхи перетнулися у 1925 р.
Зоя була слухачкою вечірніх підготовчих курсів при Київському художньому інституті (нині Академія мистецтв), де молоду жінку помітив професор Євген Сагайдачний. З цього часу вони йшли по життю разом, мали багато спільного, зокрема, схожість світогляду, байдужість до матеріального, любов до мистецтва, пошук духовної гармонії та бажання пізнавати світ.
Ще до війни, в Луганську, після виступу ансамблю з Гуцульщини, який залишив яскраві спогади, в подружжя Сагайдачних зародилася мрія – відвідати Гуцульський край.
Після війни Євген Сагайдачний отримав запрошення на посаду вчителя Косівського художньо-промислового училища. Таким чином, наприкінці літа 1947 р. родина Сагайдачних прибула до Косова. Так розпочалася їхня косівська сторінка життя.
Сагайдачні пізнають Гуцульщину. Зоя Антонівна виконує начерки орнаментики писанок, скляних венеціанських намистин, копіює розпис керамічних мисок, вивчає місцевий декор одягу.
Особливо її увагу привабило багатство та різноманітність оздоблення гуцульських безрукавок-кептарів. З. Сагайдачна витрачає багато часу для малюнків, аби передати повну схожість з орнаментованим оригіналом, причому виконує ескіз як передньої частину одягу, так і спинки. Виявилося, що це дуже копітка праця.
Спочатку художниця наносила олівцем загальний обрис, потім деталі оздоблення, далі заливала решту тла нейтральним сірувато-синім тоном акварелі. Наостанок авторка підбирала відтінки кольору для передачі оригінальності, фактури шкіри, елементів декору: плетінки, аплікації, кручених шнурів, вишивання.
Про свої здобутки Зоя публікує в пресі, з ними знайомляться митці, науковці, літератори, журналісти, студенти. Досить швидко в них сформувалася колекція, яку вони збирали своїм коштом: вироби народних майстрів, художні предмети повсякденного вжитку, одяг. Часто траплялося, що митці не могли придбати якісь речі, тоді вони їх замальовували на папері.
Численне зібрання цікавих етнографічних предметів родина завжди із задоволенням експонувала в своєму помешканні. Для відвідувачів сім’ї Сагайдачних була заведена книга відгуків, в якій залишили свої враження видатні особистості, діячі культури та мистецтва: Олена Кульчицька, Сергій Параджанов, Михайло Стельмах, Валентин Речмедін, Степан Злобін. Ця унікальна книга, на жаль, не збереглася.
У травні 1951 р. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини для своїх фондів замовив у Зої Антонівни перші п’ять малюнків кептарів. Майже одночасно Інститут художньої промисловості Академії архітектури УРСР запропонував художниці представити 20 кольорових зображень хутряного одягу різних сіл Гуцульщини.
Зоя Сагайдачна дуже ретельно виконала завдання: не тільки підготувала замальовки, а надала описи з поясненнями технологічних особливостей.
У середині 1960-х рр. до колекції Національного музею українського народного декоративного мистецтва Зоєю Антонівною було передано двадцять одне кольорове зображення хутряних кептарів (переду та спинки) кін. ХІХ – поч. ХХ ст.
Замальовки З. Сагайдачної представляють кептарі із сіл Бабин, Космач, Пістинь, Тюдів, Річка, Рожнів, Розтоки, Соколівка, Старий Косів, Шешори Косівського району; Верховина, Полянки, Черемошна Верховинського району; Ворохта Надвірнянського району Івано-Франківської обл.
Вони вирізняються яскравим оздобленням, особливостями колориту та декору. Художницею були зафіксовані матеріали оздоблення такі як сап’ян, вовняні шнури, мосяжні капслі, хутро з лиса, сухозліт, та, що дуже важливо, імена кушнірів, які виготовили кептарі.
Серед них Михайло Бойчук, Михайло Нікурак, Бошистак, Вотоманюк, Кошелюк, Красовський, Перкатюк, Пінчук, Прохницткій, Сорохан, Тимочко, Феркуняк. Також у приписах поодиноко вказані місцеві назви елементів декору: «раки», «хлопці», «кучері».
Замальовки кептарів Зої Антонівни Сагайдачної із музейної колекції є цінними пам’ятками, які доповнюють зібрання кептарів, розширюють можливості вивчення особливостей декору, дослідження методів і матеріалів оздоблення одягу, що побутував у селах Івано-Франківщини наприкінці XIX – початку ХХ ст.
Зоя Сагайдачна залишила після себе дуже цінну спадщину: етнографічні малюнки, фотографії, виконані під час подорожей, та, особливо, спогади. На жаль, ці вартісні матеріали маловідомі.
Після смерті чоловіка у серпні 1961 р. матеріальне становище З. Сагайдачної стало досить скрутним: невеличкої пенсії ледве вистачало на прожиття, а колекція вимагала постійного догляду та консервації. У подальшому приватній колекції Сагайдачних судилося стати філіалом Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського в Коломиї.
Їхні сумісні творчі здобутки в косівський період життя увійшли до золотого фонду українського мистецтва першої половини XX ст.
Понад 500 раритетних предметів приватної колекції митців стали вагомою частиною збірки Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини.
Світлана Палатна
Національний музей декоративного мистецтва України
