У 1985 році в зимовій фольклорній експедиції у село Річку Косівського району я познайомився з 37-річним традиційним мультиінструменталістом Петром Грималюком («Іванищуком»), виконавцем на цимбалах, скрипці, фуярці та кларнеті.
Під час триденного спілкування з талановитим гуцульським народним музикантом від нього були зроблені записи обрядового і необрядового репертуару, виконаного на трьох інструментах — фуярці (сопілці), скрипці, цимбалах.
Більшість п’єс прозвучала на фуярках. Окрім власне музичних творів, була записана важлива інформація — від самого Петра, його батьків та інших родичів і колег. Зібрані музично-етнографічні матеріали лягли в основу цього нарису про Петра Грималюка.
Петро Миколайович Грималюк («Іванищуків») народився 12 вересня 1948 р. у с. Річці. Він — представник династії народних музикантів як по батьківській, так і по материнській лініях: батько, Микола Петрович (1909–1984), був відомим і шанованим у селі весільним музикою — скрипалем і цимбалістом; мати, Катерина Петрівна (1925–2015) у дитинстві «фала» на листку («піяла в листок») та бубні, час від часу була запрошувана до чоловічої весільної капели як бубністка.
Здібність до музикування проявляли чи не усі представники роду Грималюків. У 1950-х рр. музичну обдарованість яскраво реалізував родич по материнській лінії, талановитий скрипаль Василь Миколайович Білак («Настуньчин») (1925–1960). Своєю майстерною фою, внутрішньою шляхетністю та артистичною зовнішністю В.Білак залишився у пам’яті верховинців як один із визначних музикантів Галицької Гуцульщини. Односельчани з великим пієтетом називали Василя «справжнім музикою», часто казали, що такого, як він, «тепер вже нігде немає».
Очевидно, професіоналізм скрипаля і популярність серед гуцулів зблизили його з видатним мультиінструменталістом із Верховини («Жєбгїго») Василем Могуром (1923–1995). Обидва прославлені скрипалі неодноразово очолювали капели, обслуговуючи гуцульські весілля, нерідко зустрічаючись на них. Справжньою трагедією для сім’ї, місцевих музикантів, жителів Річки та сусідніх сіл стала раптова смерть 35-річного Василя Білака на одному з весіль у 1960 р.
Дві відомі у селі народні співачки — його двоюрідні сестри Ганна Дмитрівна (1924–2008) і Калина Василівна (1926–?) Абрамовичі, увіковічили пам’ять про славетного музиканта, створивши співанку-хроніку…
Отже, малий Петро виростав у музикальній родині Грималюків. Така атмосфера сприяла виявленню у хлопця раннього й активного інтересу до музики. У семирічному віці Петро почав навчатися гри і на скрипці, і на фуярці (сопілці). Він швидко оволодів двома інструментами за безпосередньої участі вуйка Василя Білака. Досвідчений музикант награвав на фуярці нескладні мелодії, а малий Петро їх підхоплював і відтворював на слух. Гру на сопілці він удосконалював переважно влітку, коли пас корів і овець з вуйком Василем.
Вуйко, перш ніж залишити хлопця самого на вигоні, награвав на сопілці декілька мелодій, які Петро наприкінці пастушого дня повинен був майстерно заграти. У процесі відтворення почутих мелодій хлопцю найтяжче було знайти на інструменті всі звуки в необхідній послідовності. Запам’ятати мелодії йому було легко («махом»).
Прислав Роман Хромейчук.
В 11 років Петро почав фати на фуярці у весільній капелі батька, а через 5 років — і на «великому» кларнеті. Капели, у складі яких музикував Петро, були різними («всєкими»). Він співпрацював з виконавцями із сіл Соколівки, Яворова, Бабина, Шепота. Серед них були такі досвідчені «капельмейстери»-скрипалі, як Петро Пітеляк (1935 р.н.) і Василь Хім’як (1930 р.н.) із с. Яворова; Михайло Хім’як (1941 р.н.) із с.Річки.
Кандидатури нових сопілкарів для гри в капелах підбирали після проходження «стажировки», суть якої зводилась до того, що «старший музикант» («капельмейстер») збирав у своїй хаті претендентів і пропонував запрошеному сопілкарю приєднатися до гри капели. Якщо той вміло і злагоджено міг зіграти з капелянами, то це свідчило про його можливість стати членом інструментального гурту.
Петро однаково легко грав музику «до співу», «до танцю», «Бервінкову», обрядові марші та десь почуті, запозичені мелодії.
Траплялося так, що під час гри на весіллі йому доводилося відтворювати мелодії, вперше почуті безпосередньо під час їх ансамблевого виконання.
Найскладніше було на слух виконувати «гуцулку», адже її швидкі, орнаментально насичені мелодії (їх могло бути понад 30) вимагають високої техніко-аплікатурної майстерності, про що Петро висловився так: «Треба музикантові борзе кивати, кров в собі зрушувати», тобто точно вигравати усі звуки моторної мелодії, організовуючи їх ритмічні одиниці у чіткі динамічні угрупування, підкреслені метричною акцентуацією.
У 16 років П.Грималюк захопився цимбалами, навички гри на яких прищепив йому батько. Граючи в його капелі на сопілці, кларнеті та скрипці, Петро спостерігав за виконанням цимбалістів, що спонукало його до самостійного оволодіння інструментом у домашніх умовах, пізнання технології цимбальної гри та репертуару.
Невдовзі юний музикант став цимбалістом у капелі «капельмейстера»-скрипаля Михайла Хім’яка, а пізніше, упродовж майже п’яти років, ансамблював як цимбаліст у кількох весільних капелах.
Кар’єру цимбаліста Петро завершив, організувавши власну капелу і очоливши її як «капельмейстер»-скрипаль. Постійними членами Грималюкової весільної капели були: Петро Грималюк—скрипка; Василь Тинкалюк (1950 р.н. — учень П.Грималюка, підготовлений ним спеціально для капели) — цимбали; Михайло Абрамович (1964 р.н.) — акордеон; Василь Хім’як (1962р. н.) — труба; Василь Іванович Грималюк (1961 р.н.) — саксофон-тенор; Василь Михайлович Грималюк (19??) — бубен; Василь Абрамович (1962 р.н.) — бас гітара.
Весільна капела Петра Грималюка грала у селах Косівського і Верховинського районів, Калуші та Городенці Івано-Франківської області, у Сокалі Львівської області. У 1980–1990 х рр. капела була дуже популярною серед гуцулів Косівсько-Верховинського регіону, часто люди прагнули заздалегідь домовитися з колективом — наприклад, взимку, коли складався її графік на кінець весни.
У 1990 р. Петро почав фати в капелі, що складалась із музикантів с. Берегомет Путильского району Чернівецької області, серед яких були два румуни — виконавець на румунському інструменті тарагоді Василь Бандура (1944 р.н.) і трубач Василь Данко (1949 р.н.). її місцеві учасники зберігали традиційний склад ансамблю і виконавську манеру, тоді як музиканти, запрошені для гри на оркестровій трубі й тарагоді, привносили у звучання елементи нового тембрового й національного колориту.
Петро Грималюк, на жаль, відійшов від музикування, оскільки прикутий до інвалідного візка.
Протягом виконавської практики П.Ґрималюку пощастило музикувати з Василем Могуром і Петром Пітеляком. Грималюк відзначав професіоналізм В.Могура, який проявлявся в ідеальній логічній послідовності кожного фрагмента у виконуваній ним п’єсі, віртуозній аплікатурній техніці, в умінні створювати під час гри поле особливої енергетичної сили.
Можна стверджувати, що у 1970–1980-х рр., коли у Косівському регіоні формувалася нова генерація інструменталістів-універсалів, Петро Грималюк, поряд з такими музикантами-корифеями, як Дмитро Левицький (1939–2011), Микола Думитрак (1942–2014), Борис Ісайчук (1947–2013), Юрій Самокіщук («Пикурєвський»; 1947р. н.), був одним із найяскравіших її репрезентантів.
Богдан Яремко,
кандидат мистецтвознавства, професор кафедри гри на музичних інструментах та вокально-хорових дисциплін Кременецької обласної гуманітарно-педагогічної академії ім. Тараса Шевченка.
