У Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини відкрили виставку робіт майстра-кушніра Михайла Вінтонюка. На ній представили його вироби, багато світлин моделей, одягнутих у реставрований або виготовлений ним одяг, а також вразили присутніх весільним строєм села Корнича, який майстер створив у рамках проекту «Відродження». Експозицію вдало доповнили гуцульські кептарі і кожушки з фондів Косівського музею.
Михайло Вінтонюк — родом з села Корнича Коломийського району. Народився 28 червня 1981 року. Вже шість років займається реставрацією, виготовленням, декоруванням кептарів і кожухів.
Кушнір — це майстер, що вичиняє хутро зі шкури та шиє з нього вироби. Здається, Всевишній спеціально привів Михайла у світ, щоб доручити відповідальну місію — зберегти і відродити на наших теренах давнє ремесло. Для цього подарував чоловікові любов до творчої праці, легкий і життєрадісний характер, допитливість, бажання учитися.
Поява такої людини — знакова подія для Гуцульщини та Покуття. Бо, наприклад, сьогодні на Косівщині кушнірством займаються лише п’ятеро осіб. Усі — жінки, хоча здавна це було чоловічим ремеслом, потребувало сильних рук — для виправляння, крою і зшивання шкіри. Жіноцтво оздоблювало вже готові вироби.
Випускники відділення художньої обробки шкіри Косівського мистецького навчального закладу, на жаль, не поспішають зробити кушнірство справою свого життя.
Працівники Косівського музею сподіваються, що виставка Михайла Вінтонюка, спілкування з ним, його успіх, популярність, досягнення, досвід, поради стимулюють місцевих майстрів і студентів, допоможуть їм по-новому побачити та оцінити давнє ремесло.
Подарунок на день народження
Михайло Вінтонюк не планував шити кептарі, хоча добре вміє тримати голку в руках. В юні роки вишивав на машинці сукні, аксесуари для салонів автомобілів з емблемами торгових марок їхніх виробників.
Був період, коли чоловік працював оператором на АЗС в селі Рожнові. Однієї суботи, якраз на свій день народження, разом з товаришем поїхав на знаменитий Косівський базар. Купив для себе подарунок — традиційний дублений березівський кептар, світло-коричневого кольору. Проста, красива і тепла річ сподобалася Михайлові, закортіло самому таку пошити.
Почав шукати майстрів, у яких міг би цьому навчитися. Таких було мало, а ті, яких знаходив — нічому не навчили, ба більше — розчарували. Натрапив на вчителя там, де не шукав. Одного дня сусідка попросила Михайла скосити траву на присадибі її матері, яка теж живе у Корничі. Коли закінчив роботу, зайшов у хату і прикипів поглядом до весільного фото на стіні. То була світлина 1933 року, на ній зафіксовано чоловіка та жінку у красивих кептарях. З’ясувалося, що це — батьки господині: Михайло Гнатишин (Гнаткж), 1910 р.н., і Софія Павлюк, 1913 р.н., — відомі корницькі кушніри. А пані Марія, їхня донька, теж знає секрети ремесла.
Про АЗС забув
Відтоді почалася Михайлова наука. Шив перший кептар кожної вільної хвилини, навіть на роботі, на автозаправці. Коли приходили клієнти, кидав шитво під стіл, на підлогу. Соромився, що його, чоловіка, побачать з голкою у руці.
Три місяці, двічі на тиждень, Михайло ходив на майстер-класи до пані Марії. Каже, що у неї було легко вчитися. І хоч не раз до крові колов голкою пальці, натирав мозолі, помилявся, переробляв, але таки навчився. Перший власноруч пошитий кептар зберігає як дорогу реліквію, хоча зараз може виготовити кращий, а «первістка» не раз хотіли купити. Не продає, бо стільки труду і бажання навчитися вклав у цей виріб, що ніяка плата не зможе їх компенсувати.
У майстра з’явилися клієнти. Приносили старі кептарі на реставрацію, просили пошити нові.
«Коли почали приходити перші замовники, я вже зрозумів, що більше на заправці працювати не буду», — сміється Михайло Вінтонюк.
Майстер-дослідник
Другий кептар виготовив для рідного брата. Якось у Корнич завітали молодята з нашої Соколівки, замовили для себе пару весільних кептарів, а модниця-наречена забагла ще й приталеного. Довелося Михайлові вчитися кроїти і шити вироби для жіночої фігури, бо традиційний кептар і для чоловіків, і для жінок зазвичай шили прямокутним, бувало, що він мав форму трапеції.
За минулих шість років майстер дізнався багато цікавого про одягові традиції різних сіл і регіонів, навчився з першого погпяду визначати, де виготовили той чи інший виріб, знає, коли і як змінювалася мода на кептарі та кожушки, вміє розрізняти роботи майстрів за кроєм і способом обробки швів. Виробив власний стиль і почерк.
Відновлені Михайлом кептарі й кожушки стали окрасою багатьох етнографічних колекцій, зокрема — проекту Ксенії Малюкової «Нація» (українське автентичне вбрання кінця XIX — середини XX століття).
Під час відкриття виставки у Косові майстер показав корницький кептар, який його сусідка акуратно склала у пакет і поклала на узбіччі, щоб сміттєвоз забрав, коли приїде за графіком. Про це якимось дивом дізналася онука жінки, аж зі Львова. Вона подзвонила бабусі, покартала стареньку і попросила віднести кептар до сусіда Михайла, щоб він його реставрував. Майстер каже, що довелося добряче посидіти за цією роботою, виріб був у дуже поганому стані. Зате онучка вже чотири роки в неділю і на великі свята ходить у ньому до церкви.
Михайлові Вінтонюку випала честь реставрувати два кептарі з кінофільму «Тіні забутих предків». Один носила актриса, що зіграла роль Палати, а другий — «мама» Івана Палійчука.
Справжній фурор на виставці спричинив костюм весільної пари. Це майже точна копія строїв з весільного фото подружжя Гнатюків, що змінило життя Михайла. Великий, пишний і складний вінок для молодої виготовила Надія Вінтонюк — племінниця, помічниця майстра, права рука, без якої, за його словами, проект «Відродження» не відбувся би.
Унікальний весільний комплект замовили українці з-за кордону, обіцяють носити і показувати його у своїй країні, пропагувати українську культуру і талановиті руки наших народних майстрів.
Враження
На відкриття виставки завітали, говорили про важливе значення діяльності майстра, бажали йому творчих успіхів начальник Косівської районної військової адміністрації Наталія Кучма та начальник управління культури Косівської міської ради Роман Печижак.
Вікторія Яремин, завідувачка Косівського музею: «Ми особисто познайомилися з Михайлом кілька днів тому, хоча я вже давно слідкую в Інтернеті за його творчістю. Мене вразило те, наскільки він захоплений своєю справою. Після спілкування з ним прийшла ввечері додому і відчула неабияке натхнення, у мене з’явилося багато нових креативних ідей. Людям, які живуть улюбленою справою, роблять її з насолодою, завжди хочеться допомагати».
Лариса Березка, наукова співробітниця Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини: «Ця виставка у Косові дуже символічна. Я навчалася на першому наборі відділу художньої шкіри в нашому училищі. Відомий майстер Микола Васильович Вінтоняк показував нам, як дратву сукати, ніж точити. Студенти мають бачити майстра, торкатися його робіт, спілкуватися з ним, розпитувати його, вчитися у нього. Я бажаю Михайлові мати учнів, які не дадуть занепасти цьому видові народного ремесла. Надіємося, що кафедра художньої обробки шкіри Косівського інституту запросить Михайла Вінтонюка на зустріч зі студентами, а він проведе для них майстер-клас».
Богдана Книш, мистецтвознавиця: «20 років тому нам здавалося, що бачимо останніх кушнірів, коли спілкувалися з ними під час експедицій. І такий тоді проймав відчай! Аж тут з’являється Михайло Вінтонюк! Ви виконуєте велику місію, бо що то за гуцульський стрій — без кептаря?! На Косівщині жила унікальна жінка — Зоя Сагайдачна, дружина професора Євгена Сагайдачного. Вона детально замалювала майже 50 кептарів 40–50-х років минулого сторіччя з різних сіл, зафіксувала всі відмінності. її акварелі зберігаються у фондах Косівського та Коломийського музеїв. Тих кептарів уже давно немає. Зоя .Сагайдачна дуже тішилася би, якби ви змогли їх відтворити. Попросіть, щоб вам дали доступ до цих замальовок — вас чекає велике відкриття».
Олег Слободян, мистецтвознавець: «Мене весь час дивувало, що на гуцульських весіллях на другий день пара завжди одягала національний одяг. Від молодят неможливо було відвести очей. Для мене сьогодні — знакова подія. Дякую за можливість бачити красу, яку відроджують ваші талановиті руки. Ви маєте Божий дар і робите велику благородну справу для України, для нашого народу».
Марія Іванчук, мистецтвознавиця: «Доземний уклін вам, Михайле, за вашу титанічну працю. Дивлюся на весільну пару. Щоб зробити такий одяг, такий вінок, треба мати уміння, досвід, позитивну енергетику. Добре, що цю виставку побачать студенти. Дякую музейникам за те, що організували її. Я найщасливіша людина в світі, бо я це бачила».
Свято, а відкриття виставки ним стало, не було би таким душевним, якби не чарівний голос етноспівачки, фіналістки шоу «Голос країни» Іванни Червінської. Вона також зіграла роль «нареченої» Михайла під час фотосесії для проекту «Відродження» — знялася поряд з ним у весільному строї, який під час відкриття виставки демонструвала інша пара. Відтоді інтернет-спільнота «одружила» Іванну та Михайла, на що вони щоразу реагують з гумором і веселим сміхом.
Був ще один важливий учасник імпрези — мовчазний цимбаліст з Коломиї Дмитро Матковський. Він майстерно акомпанував співачці Іванні та вродливим моделям, які демонстрували народні строї з різних куточків Гуцульщини та Покуття.
Острівці надії
Після дев’яти років виснажливої війни, останній з яких Україна живе під щоденні звуки вибухів ракет і снарядів, виття сирен повітряних тривог; проводжаючи одних — на війну, зустрічаючи других — на щиті; в цьому Українському океані жахливих руйнувань, величезних людських втрат, горя, відчаю, страху — скрізь стоять маленькі острівці стабільності й надії, до яких можна доплисти, на які можна опертися, де можна заспокоїтися, набрати повітря у груди і сил — щоб продовжувати жити і боротися.
Одним з таких острівців є Косівський музей. Його експонати зберігають історії українських майстрів, які на своєму віку пережили революції, страшні війни, голод, репресії, тюрми і каторги, але не полонізувалися, не зрусифікувалися, зберегли свою ідентичність, зберегли традиції, зберегли мистецьку Україну.
Виставка робіт Михайла Вінтонюка повідала майже притчу про могутній потенціал нашого народу у недавнього заправника АЗС саме тут, у Косові, прорізалися творчі крила. Михайло — наочний приклад шанованої у цивілізованому світі людини, яка весь час трудиться, вчиться, розвивається, яка зробила себе сама.
На таких острівцях стабільності й надії з’являється важливе і так потрібне усім нам сьогодні відчуття: ми, українці, були! ми є! ми будемо! Завжди!
Аліса Мудрицька
«Гуцульський край», №9, 3.03.2023 року
Comments are closed.