«Неймовірно!» — це слово вимовляв уголос або подумки кожен, хто прийшов у Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини на відкриття чергової виставки. І це теж було неймовірно, бо нова експозиція складалася з художніх вишивки і обробки дерева. Хіба цим здивуєш жителів, митців і мистецтвознавців обцілованої Богом Косівщини? Надія Симовонюк і Микола Слижук і здивували, і вразили.
Шляхетна вишивка Надії Симовонюк
Надія Симовонюк вишиває з дитинства. Це було улюбленим заняттям у вільний час її бабусі та матері. І хоча юність і молодість Надії припали на не надто сприятливі для цього ремесла часи, інтерес до вишивки не зник, а лише підсилювався, став улюбленою професією. Навчалася у Хмельницькому технологічному інституті, де отримала спеціальність «модельєр-конструктор». Пізніше закінчила Дрогобицький педагогічний інститут за фахом «вчитель трудового навчання», і вже 28 років навчає школярок і навіть деяких школярів Старокосівської школи (тепер ліцею) прикрашати полотно узорами та мережками.
Надія Іванівна вміє достукатися до серця і розуму навіть тих дівчаток, яким не подобається вишивати. Переконує їх: «Треба вчитися, треба вміти і треба вишити хоч одну роботу. Гріш мені буде ціна, як вашій учительці, якщо ви закінчите школу і не будете володіти кількома техніками вишивання. Ви не знаєте, як складеться ваше життя. Я безкоштовно навчаю вас ремеслу, яке може знадобитися і виручити будь-коли. Скористайся цією нагодою зараз, щоб не шкодувати пізніше».
А шкодувати і справді доведеться, бо зі вчителькою Старокосівському ліцею і його учням справді пощастило. Закохана у вишивку, Надія Іванівна ставиться до кожної своєї роботи дуже професійно. її вишивки вражають акуратністю, філігранністю, бездоганно підібраною палітрою кольорів, виглядають дуже шляхетно. Тому цілком закономірно обласний науково-методичний центр «Культура Прикарпаття» присвоїв Надії Симовонюк почесне звання «Народний майстер художньої вишивки Прикарпаття».
Вишивальниця не копіює чужі роботи, придумує орнаменти сама, використовуючи традиційні елементи і мотиви Гуцульщини та України. Обов’язково відтворює кольорову схему майбутнього узору на спеціальному міліметровому папері. Привчає до цього своїх учнів. Пояснює їм: так вивчаєш орнамент ще до початку роботи над ним, бачиш його увесь, розумієш, як треба вишивати. Так не буде помилок. До того ж, схеми можна зберегти і відтворити узор на полотні ще раз.
Хоча Надія Іванівна вишила хрестиком десятки рушників, сорочок і серветок, улюбленою її технікою є мережка — ніжна, елегантна, повітряна, дуже жіночна. «Люблю мінімалізм у вишивці», — каже Надія Симовонюк. Вміє вистеляти полотно гладдю, шовковими нитками, досконало володіє техніками виколювання і вирізування. Уявіть, як пощастило її учням.
Раніше вишивала на продаж. Тепер — лише на замовлення, і то нечасто. Має багато роботи в школі, болить спина — «професійна» недуга усіх вишивальниць. А ще — шкода продавати те, на що витратила стільки любові та часу.
Мисткиня представила на виставці понад 30 неповторних робіт: рушники, чоловічі та жіночі сорочки, святкові сукні, скатерті та серветки.
Надія Іванівна бере активну участь у дослідженні та відродженні рідкісних вербовецьких сорочок. Цікаво було б побачити на наступній виставці вишиту нею рукавівку.
Надзвичайно високо оцінила творчий доробок Надії Симовонюк фахівець з вишивки, співавторка унікального навчального посібника «Українське народне вишивання», заслужена працівниця освіти України, колишня ректорка Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Катерина Сусак. Вона давно знайома з Надією Іванівною, обидві — членкині Союзу українок, постійно зустрічаються на наукових конференціях, святкових заходах і виставках народного мистецтва, зокрема у Вербовецькій громаді.
«Надія Іванівна дуже вишукано, дуже тонко, дуже фахово застосовує різні техніки вишивання — оцінила роботу мисткині Катерина Романівна. — Добре знає традиційні орнаменти, використовує їхні елементи для творення власних неповторних узорів. Майстерно і з великим естетичним смаком застосовує кольори. Важливо те, що учителька не лише сама творчо працює, а навчає цьому дітей.
Щире захоплення Надії Іванівни улюбленою справою, її оптимістичний і доброзичливий характер сприяють тому, що й учням передається любов учительки до народного мистецтва, на ЇЇ уроках не буває нудно, немає байдужих. Надіє Іванівно, я хочу вам вклонитися за те, що зберігаєте улюблене мистецтво наших бабусь і матерів, навчаєте вишивки молодь. Завдяки таким ентузіастам і патріотам, як ви, українська вишивка відроджується, стала модною і звичною для українців, формує національну ідентичність, має майбутнє».
Не приховував захвату від побаченого кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри історії мистецтва та соціально-гуманітарних наук Косівського інституту Олег Слободян: «У цих залах сьогодні панує магія прекрасного, відчувається особлива енергія. Надіє, ви — хороший дизайнер, ваші роботи креативні, цікаві. Бачимо досконалу майстерність виконання, неймовірні художній смак і відчуття кольору. Вражає поєднання мережки з вишивкою. У ваших роботах немає строкатості, вони ніжні, легкі».
Заслужений художник України Мирослав Радиш зауважив: «Вишукані роботи. Мені дуже прикро, що я тільки тепер їх побачив. Це щось неймовірне — колорит, композиція, бездоганні пропорції. Дякувати Богу, що маємо в Україні таких самородків».
Микола Слижук відроджує на Косівщині інкрустацію
Якщо Надія Симовонюк представила на своїй персональній виставці понад три десятки авторських робіт, то майстер художньої обробки дерева та інкрустації Микола Слижук привіз десяток. Більше у нього немає. Продав. Працює переважно на замовлення, які розписані на рік наперед. Покупці з різних куточків України та світу вихоплюють з рук майстра готові роботи, як гарячі пиріжки з печі. Від них залишаються лише світлини у альбомах-каталогах.
Микола Слижук має два таких. В одному триста знімків, у другому — двісті. Роботи майстра милують очі поціновувачам його творчості з Косівського району Прикарпаття, України, США, Канади, Польщі.
Історія життя молодого митця цікава і повчальна. Він втратив батька у п’ятирічному віці. Виховували хлопчика дідусь Василь і прабабуся Катерина з роду Гасюю’в — відомі різьбярі з Брустурів. Інкрустовані тарелі Катерини Василівни Ґасюк, які вона по-простому називала «кружками», зберігаються у Коломийському та Косівському музеях. Пізніше правнук з любов’ю виготовить рамку для портрета прабабусі і повісить його на видному місці у своїй майстерні.
Микола Слижук зацікавився художньою обробкою дерева у п’ятирічному віці. Йому, дев’ятирічному, дідусь дав у руки долото. На шкільних уроках трудового навчання не Миколу вчили різьбити, а він показував однокласникам, як це треба робити. В 16 років хлопець майстерно і з художнім смаком виготовив першу авторську річ — рахву.
У Миколи Слижука немає фахової та вищої освіти, але вдома у нього були люблячі і талановиті вчителі — прабабуся і дідусь. До того ж кмітливий і здібний юнак не полінувався вдосконалити свої знання і навички — попросився в учні до видатного майстра — Василя Тонюка з села Річки.
«Василь Тонюк був дуже щирим, не ховав свої техніки, охоче навчав молодь, — згадувала наукова працівниця Національного музею народного мистецтва Гуцульщини за Покуття Лариса Березка. — Коли молодий майстер не соромиться іти навчатися до видатного майстра, а видатний майстер не шкодує свого часу і охоче ділиться всіма секретами, — це велико значить».
Мистецька зоря Миколи Слижука зійшла 2009 року. Косівський відділ культури якраз у ті роки організовував і проводив у районі фестивалі одного села. На них збиралися талановиті жителі кожного населеного пункту, майстри виставляли свої творчі доробки, фольклорні колективи виступали на сцені. На такий захід у селі Прокураві запросили і Миколу Слижука. Після одруження він переїхав сюди з Брустурів. Творчий доробок молодого митця зацікавив шанувальників гуцульської інкрустації, мистецтвознавців і журналістів. Слава про молодого умільця швидко поширилася. Про Миколу дізналися, його засипали замовленнями.
Сам майстер пояснює такий ажіотаж скромно, каже, що серед інкрустаторів немає конкуренції. На Косівщині їх залишилося п’ятеро. Та це, звичайно, не головна причина.
Творчий доробок митця-самородка високо оцінив Олег Слободян: «Мистецтво це те, чим постійно милуєшся, — сказав Олег Олексійович. — Відтворюючи прадідівське ремесло, ви створюєте нові шедеври. Тішуся і радію, що можу їх сьогодні тут побачити. Це неймовірно, це наше багатство, це наша мистецька школа. У наш складний час ви своїми творами зберігаєте нерозривний зв’язок з гуцульськими художниками-майстрами минулих часів. Маєте талант від Бога. Якщо у вас є діти, якщо вони вам допомагають, хотілося б, щоб вони навчалися у нашому інституті».
Діти у 35-річного Миколи Слижука є — троє. Старшому Іванкові 12 років, він уже допомагає батькові у майстерні, інкрустує. Десятирічний Василько теж тягнеться до татових інструментів. Восьмирічна Марічка разом з мамою ліпить коників із сиру.
Микола Слижук виготовив чимало неповторних художніх робіт для церков у Прокураві, Космачі, Шепоті, Брустурах… Багато з них — щира офіра.
Неймовірним попитом у замовників користуються дивовижно красиві інкрустовані пасківники майстра з Прокурави.
У каталозі Миколи Слижука зберігається майже сотня знімків уже проданих виробів. Два роки тому він придумав спеціальний кошик для слоїчка з освяченою водою на Водохрестя. Відтоді виготовив і продав вісім штук цих красивих обрядових атрибугів. Має замовлення ще на таку ж кількість.
З цікавістю оглядав експозицію колеги з Прокурави іменитий митець художньої обробки дерева Мирослав Радиш.
Він познайомився з Миколою Слижуком раніше. Мирослав Богданович згадував: «Люблю ходити на базар розглядати роботи інших майстрів. Одного разу кажу собі: Ого! Нічого собі! Така класна інкрустація!
Піднімаю голову і бачу Миколу. Якийсь час потому був членом журі Гуцульського фестивалю у Яремчі. Дивлюся на ряди і знову бачу — Миколині вироби, хоча його поряд немає. Коли роботи майстра впізнавані — це багато говорить про його талант і техніку. На Косівщині були колись цілі села, де займалися інкрустацією. На превеликий жаль, сьогодні майстрів цього виду мистецтва у нас можна порахувати на пальцях однієї руки. Слава Богу, що є Микола і є надія, що ця унікальна техніка не вмре».
Несподіванкою цієї подвійної персональної виставки стала присутність на її відкритті двох очільників територіальних громад — Косівської і Космацької, Юрія Плосконоса і Дмитра Мохначука. Ще років десять тому представники місцевих органів влади приходили у музей на такі заходи кожного разу. Останнім часом їхня присутність — більше виняток, ніж правило.
Дмитро Мохначук сказав, що не міг не приїхати на виставку талановитого митця, привіз і вручив Миколі Слижуку подяку за вагомий особистий внесок у розвиток культури Космацької територіальної громади.
Юрій Плосконос також високо оцінив персональні виставки Надії Симовонюк і Миколи Слижука. А ще подякував колективу Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини: «Наш музей робить велику роботу для збереження і розвитку традиційного народного мистецтва, гуцульських ремесел. Навіть під час коронавірусної епідемії музей активно працює і залишається хабом, довкола якого зосереджується культурне життя міста».
На відкритті виставки виступили також наукова працівниця Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Й.Кобринського (м. Коломия) Лариса Березка, яка відкрила і вела цей захід; наукова співробітниця Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини Тетяна Березка; мистецтвознавиця Марія Іванчук і колишній багатолітній Вербовецький сільський голова Іван Павлюк. Іван Михайлович наостанок зворушив усіх присутніх чудовим віршем, присвяченим українській вишиванці, якого він написав.
На відкритті виставки музейні працівники і мистецтвознавці наголошували на тому, що унікальний і багатий творчий, доробок Надії Симовонюк і Миколи Слижука дає їм право претендувати на вступ у мистецькі спілки України. А ще добре було б, якби їхні роботи виставили й інші музеї, наприклад, Коломийський.
Аліса Мудрицька. Фото автора.
«Гуцульський край», №41, 8.10.2021 року
Comments are closed.