Дуже цікаву з художнього і технічного погляду групу тканин для одягу являють пояси, що відомі з глибокої давнини як необхідна деталь одягу. Пояс мав підкреслити святковість одягу і часот був показником майнового стану власника, служив оберегом.
Від найдавніших часів у багатьох народів пояс – підперезування мали сакральне значення, пов’язане з ідеєю досконалості, безкінечності й водночас цілісності. Тобто магічні властивості, якими володіло коло, мав і пояс. Пояс відзначає середину або центр всесвіту, уподібнюється до пуповини як життєвого потенціалу, і це окреслює його сутність як могутнього оберега.
У замовляннях за допомогою космічного підперізування обгороджена („місяцем підпережуся, зорями обгорожуся”) людина набувала надприродної сили, щоб впливати на хвороби й недобре начальство. У символіці великодньої писанки, яку невипадково дарують старцям або літнім людям, серединна смуга – пояс, означає небесний міст, який з`єднує цей і той світи і який незабаром належить пройти людям названого статусу. У народів Південного Сибіру пояс відрізняв людей від небожителів і мешканців підземного царства згідно із тричастинною будовою Всесвіту: пояс, пов`язаний на талії, засвідчував земне походження людини; боги (небожителі) носили його під пахвами, а представники нижнього, підземного світу – на стегнах.
Археологи знаходять керамічні статуетки із зображенням нагих чоловіків, проте взутих, підперезаних і в шапці, що свідчить про особливе значення, яке надавалось у давнину певним частинам людського тіла й, відповідно, аксесуарам одягу, котрі мали їх оберігати (для цього служать також вишивки на рукавах, комірці, подолі; намисто, перстень та інші обереги). Щодо самого пояса, то в давнину всі його носили постійно – з дитинства до смерті. Звичай цей пояснювався вірою в магічну роль перепони (для нечистої сили) у формі кола і, на думку науковців, міг бути пов`язаний з іншим звичаєм, а саме з ритуальним використанням зміїв.
Найвідповідальнішим моментом у житті людини був, звичайно, її перший обряд посвячення – хрестини, в якому відбувалися всі необхідні дії для того, щоб ввести дитину в суспільство, убезпечити її від вражої сили.
Про те, буває, вже під час пологів досвідчена баба-бранка бачить, що дитина може передчасно померти. Тоді вона сама охрещує дитину: дає їй ім`я, надягає сорочку і підперезує поясом. Все це робиться для того, щоб із дитини не стало потерчати – нечистої сили. Надягання пояска на померлу дитину, обов’язкове у поховальному обряді, має захисну функцію, хоча самі виконавці обряду не завжди розуміють його призначення. Пантелеймон Куліш переповідає свою розмову з селянами, які пояснюють цей звичай таким чином: ”Не підперезаного не треба ховати, бо на тім світі хтось дасть йому яблучко червоне гратися, а воно має у пазуху сховати, а яблучко додолу.., а як випаде з пазушки…”. Пояс відрізняє дитину, поховану за всіма правилами християнського обряду, від ”нечистих” мерців – потерчат і русалок. На противагу таким застережним заходам як заплітання, підперізування, зав’язування, символіка розпущеного волосся, одягу, широких рукавів, босоногість (усе це асоціюється з наготою) є хтонічною ознакою і практикується в потребі виходу на ”той світ” – у магічних танцях, ворожіннях, заклинаннях, деяких обрядах – викликання дощу, вигнання хмар, епідемій тощо.
Русалки в Україні уявляються дівчатками з русявим кучерявим волоссям у білій сорочці (іноді червоній) без пояса. Зовнішній вигляд лихоманки нагадує русалку: з розплетеним неприкритим волоссям, без пояса, одягнена у все біле, як одягають мерців.
Як відомо, одне з місць поховання нехрещених дітей – перехрестя двох доріг. Це пояснюється таким чином: душі нехрещених літають біля могил і вимагають у перехожих похрещення. Той, хто почує їхній голос, повинен перехрестити пояс назвати ім’ям і кинути потерча візьме його й охреститься. Тому таких малят ховають там, де буває багато перехожих.
Особливо часто пояс згаджується в повір’ях та народних оповіданнях у зв’язку з нечистою силою. Він відомий, як оберіг проти відьом (чоловічий пояс). За поясом (або в тому місці, де застібають сорочку) носять полин і любисток.
Ворожіння вважалося справою грішною, нечистою й небезпечною. Щоб вийти на зв’язок із нечистою силою, виносили ікони, розплітали коси, розв’язували вузли, знімали з себе хрест і пояс.
Пояс – магічний ”інструмент” багатьох обрядів, коли треба за нього щось ”притягнути” або, навпаки, від чогось оборонитись, відштовхнутись. Щоб посадити рій бджіл, через них перекидають знятий із себе пояс. Під час грому, щоб не вбив, затикають собі за пояс гілку ліщини. Від епідемій, із сувою полотна робили коло навкруг усього села, і це був той магічний пояс, який мав захистити його мешканців.
Під час обряду ”гоніння шуляка” жінки ломили й затикали за пояс зелені гілки.
На свято Юрія пастух стріляв з рушниці біля овець, потім зашивав кулю собі в пояс і носив цілий рік, щоб вовки не нападали на отару.
Однією з весняних розваг дітей було зламати ключ диких гусей. Для цього, гадали, достатньо перерахувати їх у ключі або ж перекрити їм дорогу червоним поясом, гукаючи:”Гуси, гуси, колесом! Червоним поясом!”. Щоб вони знову зібралися докупи, кричали: ”Ключом дикі гуси, ключом!”.
У фольклорних творах виявляється й та ідея стосовно значущості пояса, яка прозвучала у відомій казці про пояс цариці амазонок Інполіти: він перемагав у всякому бою, але був безсилий проти чарів кохання.
Пояс мав символічно оберігати передусім живіт і дітородну систему (щоправда, в гуцулів твердий шкіряний пояс захишав людину й фізично – від виробничих травм і бойових поранень). Колись був звичай повивати новонароджену дитину в широкий материнський пояс.
У деяких обрядах пояс надягають не лише на людей, а й на дерева. Відомо, що навесні, вперше почувши кування зозулі, питають у неї, скільки років залишилося жити. Для того, щоб зозуля довше кувала й не полетіла з гілки, до неї тихенько підкрадаються й поясом пев’язують дерево, на якому вона вона сидить. На Новий рік батьки підперізують дітей, які ходять від хати до хати посівати збіжжям. Підперезують перевеслами з соломи й дерева у садку. Це має сприяти родючості, багатству, врожаям.
Пояс, знятий із хворої людини, кидали на дорогу: хто його підніме і надіне на себе, до того хвороба й прив’яжеться, а хворий видужає. В Карпатах жителі до сьогоднішніх днів вірять у це повір’я, і взагалі нічого не можна піднімати з дороги, бо можна притягнути собі біду.
На Гуцульщині червоний пояс розстеляли, щоб через нього переступила рожаниця. Поясом священика підперізували рожаницю, коли вона не могла розродитися. Коли перший раз доїли корову, клали на неї пояс, щоб не брикалася; подоївши, господиня підперізувалася ним. Також цей звичай оберігав корову від укусу ласки, ”та лихварка не могла відібрати у корови молоко”(як розповідає жителька с. Білоберізка, ці випадки трапляються і зараз).
Пояс відігравав велику роль в народній обрядовості, зокрема,під час весілля був звичай, згідно з яким молода (невістка), коли вона виявлялась дівчиною, прив’язувала старшому боярину чевоний пояс через голову. А свати заставляли молоду, щоб вона спочатку перев’язала собі голову червоним поясом, а опісля боярам.
У весільному одязі гуцулки найбільшим захистом виступає головний убір і пояс, який огортав стан дівчини, зверх якого оперізували хустки різних кольорів, що служили оберегом дітородного центру.
Саме різноманіття кольору відводило увагу ”лихого ока”. Також кількість хусток підкреслювали ”гонор” роду, з якого походила наречена.
Окрім обрядової функції, пояс на Гуцульщині виступав і виступає до сьогодні елементом фольклорних дійств, танців, ігор. Гра ”у паска”, яка відбувається біля церкви під час Великодніх свят (у Косові і селах Косівського району – ”Воробінчик”), а також на весіллях Верховинського району; – чоловічий танець ”з паском”.
Пояс – символ дороги через міфічні та реальні перешкоди; символ мужності, високих моральних якостей, магічного захисного кола, соціального стану. Пояси тісно пов’язані із сферою обрядовості, народної моралі. З’явитися на людях без пояса означало скомпроментувати себе.
Народний костюм та його складові – частка народної душі, (особливо, поясах, головних уборах тощо) позначилася етнічна історія народу. Від глибокої давнини і протягом усього існування він задовольняв не лише матеріальні, а й духовні потреби людини, виконуючи необхідні побутові, соціальні, обрядові функції. Його високий мистецький рівень, емоційна насиченість яскраво відбивають світогляд, естетичні уподобання, саму психологію українського народу.
Ватаманюк Ганна Юріївна народилася 14.03.1978року с. Білоберізка, Верховинського р-ну, Івано-Франківської обл. Закінчила Косівький коледж прикладного та декоративного мистецтва в 1999 році. В 2004 році здобула диплом магістра Львівської Національної академії мистецтв по спеціалізації художній текстиль.
Приймала участь у міжнародному симпозіумі текстилю «Скіфія» у 2002 році м. Херсоні; у Всеукраїнській виставці «Автентика і час» м. Київ 2003 р.; регіональній мистецькій виставці «Одвічний подих гір» 2002 р.; участь у міжнародних пленерах під керівництвом Зіновії Шульги, що проходили в с. Яворів.
Багато чого написано, якісь забобони, а справжнє призначення поясу не висвітлено. Чому господині зранку підперізувалися поясом? Робота по господарству вимагала щоденно піднімати важкі предмети і пояс був оберегом щоб внутрішні органи не зірвати з їх природного місця. Тому не тільки жінки а й чоловіки мали таку потребу щоб зберегти здоров’я.